Димчо Дебелянов Распутье Кръстопът

Красимир Георгиев
„КРЪСТОПЪТ” („РАСПУТЬЕ”)
Димчо/Динчо Велев Дебелянов (1887-1916 г.)
                Болгарские поэты
                Переводы: Денис Карасев, Любовь Цай


Димчо Дебелянов
КРЪСТОПЪТ

Аз помня кръстопът в поля безбрежни,
там с гордо пълновластие Нощта
от всички зли покраища в света
на пир извика вихрите метежни.

От юг потръгна неброима рат,
от север друга с тътен се зададе
и пламнаха сред облачни грамади
усмивките на ужаса злорад.

Аз помня вик, ту сдавен, ту издигнат
безсилно сред тържествения рев,
там пътник на смъртта пред черний зев
ридаеше, от бурята настигнат.

И може би (през рани спомням аз!)
то беше бурята на мойта мъка,
нависнала стоглава и сторъка
над моя свят в един безумен час.

Аз помня как утихна нейний пламък,
като заря на угасен пожар,
и помня, че от моя скъп олтар
не бе остало камък върху камък.

... Сега понел надежди-мъртвеци,
спасен, аз бродя из пустини снежни
и свойта мощ и пролетни венци
сънувам в полунощи безнадеждни.


Димчо Дебелянов
РАСПУТЬЕ (перевод с болгарского языка на русский язык: Денис Карасев)

Распутье помню я в полях безбрежных,
там гордо полновластвует лишь Тьма,
от всех невзгод укрытая, она
на пир сзывает слуг своих мятежных.

На юге рать бесчисленна, встаёт,
на севере грохочет громом ада,
усмешкою из облачной громады
злорадный ужас пышет и ревёт.

Я помню крик. То сдавлен, то ужасен –
из торжествующего рёва слышен он –
то путник смерти перед чёрным ртом
рыдает, обессиленный ненастьем.

И может быть (я вспомню, и не раз) –
ненастье то – моих страданий мука,
нависло, и стоглаво, и сторуко
над всей землёй в один безумный час.

Я помню, как его утихло пламя, –
как будто в небе гаснущий пожар,
и помню свой разрушенный алтарь,
где не осталось и на камне камня.

...Уносятся надежды-мертвецы.
Спасён, брожу я по пустыне снежной,
и снятся мне весенние венцы
и слава в полуночи безнадежной.


Димчо Дебелянов
РОЗТАНЬ (перевод с болгарского языка на украинский язык: Любовь Цай)

Де розляглися ниви безбережні,
там розтань є. І там всевладна тьма
по всіх усюдах нишпорить сама,
до пиру кличе вихори бентежні.

Ось з півдня суне незліченна рать,
а з півночі вже насуває друга,
спалахує там серед хмар напруга –
жаху страшкого руйнівна печать.

Не позабути – зойки в ті хвилини,
гучні чи стислі, укривали шлях,
там подорожній чує смертний жах,
ридає й плаче серед хуртовини.

І може, (аж від спогаду щемить!)
не буря наді мною то, а мука,
нависла, стоголова і сторука,
у ту безумну і жахливу мить.

Згасав пожар – зосталось тільки тління,
лиш де-не-де там блискала зоря,
і від мого святого вівтаря
не залишилось жодного каміння.
 
...Тепер надій даремних трунок п’ю,
між снігових пустель бреду і плачу,
і весняні вінки, і міць свою
у безнадійних снах тепер я бачу.